Я на "Однокласники.ру"
Чи купили б ви таку газету (http://studentt.livejournal.com/33788.ht
Прошу якщо Ви вже натисли на + чи мінус, то залиште коментар, а то видалю з цієї сторінки мінус і буду збирати тільки похвали : ))) Мені все таки цікаво за що ті мінуси.
Загляніть сюди -
http://ibox.org.ua/66275/
А тут новіша версія
Версія 0.40.5 1400+250 користувачів та 20 спільнот.
Я дивлюся, що закачали вже 7 раз - то скажіть хоч би свої враження.
 | Мой IQ - 115 |
... переважно по шапці, та все ж.
Не раз задумувався як інші люди впливають на приклад на мою долю. Ось наприклад сусідка підказала де можна вчитися тощо. Те, що існують в світі знедолені люди, примушувало розуміти як мало для щастя потрібно і як багато маєш сам.
Та виявляється і я в долі когось іншого траплявся аби лише допомогти прямо тоді. Уже втретє я знаходжу документи. Це вже якась тенденція.
Барсетка з документами. Техпаспорт. Паспорт з грошима.
Скрізь була випадковість. Відійшов вбік з траси і натрапив на випотрошену барсетку. Запізнився на маршрутку і 8 км пішки - знайшов на трасі. Проїхав станцію в метро, вертався. На виході зі станції побачив на підлозі обкладинку на паспорт. Не скажу чого було більше - цікавості, імпульсу. На 95% знав, що там - нічого, але нагнувся. Цікаво - скільки людей пройшло повз.
Можливо то ще з дитинства. Коли мати знаходила якийсь предмет одягу, то тут же десь поруч вішала на підвищені. Люди могли шукати ту річ. Побачив всередині кілька великих банкнот і пару хвилин в думках навіть грішив - забрати гроші і підкинути документ господарю - ніби плата за його необережність. Та за пару хвилин подібні думки зникли. Навпаки хотілось вернути разом усе і здивувати цим ту людину. Вернути таким чином віру в людей.
Розумів, що за те може "нічого не бути", ну й що
Чоловік, дружина і маленька дитина - пару років десь. Як контраст до баченого напередодні - чоловік справді любить свою родину і так все якось класно, що таким себе там зайвим почуваєш. Чи не найбільше чіпляє за живе така маленька дитяча ручка, мініатюрні пальчики.
Вийшов від них і так спекотно попри холод на вулиці. Якась висотка на Троєщині. Далеко за десятий поверх. Внизу запізнілі перехожі поспішають до родин. Завтра ще п'ятниця, а потім вихідний. Залишилось ще сім днів, але не те хвилює... Хочеться з міста далеко. Додому...
Біля будинку зустрів кірбіста ( чи то в нього хтось знайомий там був). Зачепило питання про успішність. З'їхав.
Сказав водієві, що мені пора у відпустку. Здивувалась. Якже це так - завжди лише позитив попри все, а тут таке.
Щось було подібне нещодавно. Ні це не була депресія - у мене їх не буває, така собі сіра смужка в житті. Аж раптом об ногу мені, зажуреному потерлась кицька. Відразу вернула мене в реальний світ, ніби рука, що виловила мене з ополонки.
2 А як хочете?
Питання практичне. Сканую різну літературу і цікаво як її найкраще викладати в майбутньому.
Отож - Ice Book Reader, html, doc, pdf... Який варіант насправді більше підходить - аргументуйте тільки будь-те ласкаві.
І підпитаня. Хтось ще сканує українські книги? Принаймні - може є щось цікаве, що можете позичити для сканування, бо за якийсь місяць мій запас закінчиться. А я як матиму вільний час, то роблю 100-300 сторінок в день? Чи може в кого зайвий вінчестер завалявся бодай на пару сотень гіг. Треба звісно від 0,5 Тб - стільки відео є з ТБ, записи з ЕРИ часів Революції - біля 3000 годин кожного. Планую потрохи на Контакт кидати, але треба ще злити з дисків, пересортувати.
І (а раптом)... може тут такі люди трапляються. Потрібна порівняно невелика фінансова підтримка одного проекту українського спрямування. Навіть до тисячі доларів, щоб запустити в обкатку чорновий варіант і мати можливість працювати далі. Потрібні не спонсори а швидше меценати, хоча на безвідсотковий кредит на тривалий термін погоджусь.
Це ж насправді зовсім не епізод. Якщо я навіть не залишусь тут. Стоп, що значить не залишусь. Інакше й бути не може.
Аналогію варто придумати. Це все одно що бути у витоках Майкрософта чи Гугла, на початку їх історії, але розуміти все що станеться і тому не просто вірити а прямо знати про майбутній успіх. Тут такий самий кайф. Ти усвідомлюєш, що саме тут і зараз ми розпочинаємо щось таке, що ще ніхто до нас не робив. Ну і зовсім уже на завершення такі ж події і у власному житті. Це ніби як авто, що забуксовало. Достатньо ще мить і колесо дістанеться твердого грунту і почнеться неймовірний рух вперед. Інакше просто й бути не може. Це тільки ззовні може здатися, що пару місяців у мене застій в справах, фінанси на нулі і ще й пересилятися потрібно. Ну й для повного щастя (нещастя) вирубили контакт в офісі і закрили ПК клуб при боці. Може й так, ну й що що так, що насправді фінанси на нулі - було ж кілька тисяч мінуса. Ну й що що десь криза та в політиці завал. Я забув такі слова і не говорю їх собі.
Насправді в усих речах можна знайти позитив.
"баба ... завжди казала боятися діти потрібно живих" Так часом повторювала мати. А й справді, - що нам можуть зробити мертві.
Вертався з роботи з двома колегами жінками автомобілем. Їхали по харківському шосе. Якась пробка попереду - на десяту ночі вже повернуло. А виявляється аварія. Пару трамваїв стоїть незрозуміло чому. Виявилось що під однією опорою несучих для "жили" лежить самотній бампер від авто, а опора при цьому майже збита і з дротами вже негаразд. Але далі ще "цікавіше". За пару десятків метрів, вже посеред траси лежить передок машини - двигун і пару коліс. Ще далі, знову біля краю траси - натовп. Жіноцтво вирішило поїхати подивитися, що там сталось. Та зрозуміло, що
там мало бути серйозно і мені не було страшно просто якось дико було лізти зі своєю цікавістю туди, де могла бути Смерть. Все не так трагічно напевно, бо міліція не відгонила від авто, але ситуація досить таки загадкова. Другого авто не видно. Як це постраждале могло і чолом в'їхати в стовб і ще й відірвати всю морду і переконаний, що пасажир вижив. Жіноцтво було в шоці, а навіщо було тоді йти. Чи може потрібно було ще й крові.
Водночас подумалось, що від мене залежали всі наші життя. Аварія сталась за десяток хвилин до нас, а так як мене з авто трохи зачекались, то саме таким чином ми могли уникнути зіткнення. Бо воно могло бути. Авто з однієї сторони, двигун з колесами з іншої. Тобто щось кудись швидко летіло, а наше авто могло бути на перепоні.
Все те не вигадка, бо щось подібне було зі мною. На заробітках - капремонт дороги. Неподалік велика татра наїхала колесом на шмат бруківки і цих пару кіл вискочили з під колеса і влучили за метр від моїх ніг. Вся ж деталь в тому, що один чоловік порадив трохи посунутися ледь не за мить до цього, бо камінь може виспорснути. Я відійшов на метр і туди й втрапив камінь. Доля?
Отож - студентка. Це власне для для настрою, а щоб ще більше позбиткуватися з себе, зачепивши давнє.
А ще для настою шоколадку, розсмоктуючи кожну окрему пластиночку.
"Що ти робиш" - Умощуюся. От і я умостився. Ось тільки, що на годиннику як завше - вже за другу ночі перевалило. Ледь не напам'ять знаю деякі фрази з фільму, але все таки буду дивитися мабуть до кінця. Що тут поробиш. Заразна штука. Але для нАлади потрібно.
А ще само собою кліп з контакту до Оранджлав та Ківі само собою. Для повноти картини ще кілька кліпів від Мандрів, Гайдамаків та Пономарьова. Настрій вже є, але ж коли його вже спати.
Хіба що наостанок спробую не так пожАлітися як виговоритися.
Віддалене від Києва містечко (Ірпінь). Перша моя зустріч з ним в житті. Цікава родина, затишне місто.
Помітив, що цілком серйозно розмовляю навіть з маленькими людьми. Не намагаюсь відшити їх. Чекав на транспорт і 10-ти річна Оксанка вийшла мене провести. Якби вона була на кілька років старша, то подумав би, що закохалась. Вона хоч і на "Ви", але так безпосередньо зі мною спілкувалась. Запитала чи мені не 37 (Ось тобі і маєш). Розповіла про родину. Про те, як у них трапилась пожежа чирез ігри в дочки-матері. В Оксанки якась така цікава фраза на кшталт мого "осьо", за який мене шпетить Інна. Та фраза нагадала мені Вінничччину. Але вони кияни.
Вже вдруге в пресі прочитав про депресію і пригадав, що на порозі осінь. Стало досить таки холодно, а господиня все не збирається розпочинати опалювальний сезон. Добре що є калорифер у вигляді ПК. В моїй маленькій кімнатці він сам може бути кліматичною установкою.
А тим часом в літній кухні незакінчене будівництво, все ще немає дверей і такий противний пронизуючий холод. Саме він в осені неприємний. Чи то може суб'єктивно, але здається що взимку не так холодно як при перших похолоданнях восени. Мо' й справді - ще велика вологість, непризвичаєність.
Доводиться по спартанськи митися під холоднючою водою, мріючи вже про комфорт вже в себе в селі. Я приховую від інших нерушиму віру у власний успіх. Для себе ж я знаю, що все буде гаразд і навіть в деталях бачу мету. Але попри те я з легкістю сприйму навіть найгірший розвиток подій, бо вже готовий і до такого.
Потроху потроху приходить досвід, аналізую особливості роботи колег. Ніби однаково, але результат різниться в рази.
Колега розкритикувала досить жорстко мою роботу і переважно недаремно. Я звісно можу навести ряд відмазок, але ж "успіх не потребує пояснень, а в невдачах вині лише ми самі". Якщо щастить, то цю фразу так просто приміряти до себе, але при невдачах хочеться виправдовуватися. Але в нас справді така робота, що лише від тебе самого залежить твій ріст. Ну й що що вони мають кращі умови тощо. А ти спробуй пробитися при цьому мінімумі - це я до себе.
Спочатку все здавалось таким легким, що навіть було якось ніяково перед усима кого бачив скрізь навколо. Ніби - я ось так легко досягну успіху, а вони й досі там. Але все виявилось не так легко і тепер я ціную свої зусилля і ніхто ніколи не переконає мене, що мені щось з неба впало. Я надто довго йшов...
Вона там щось взялась вписувати в бланк, аби швидше здати зміну і щось не так зробила. Сказала, що зробила шкоду. В Києві не кажуть "зробила шкоду". Або вкоїти пальця чи подібне. Ці слова не підходять до нього. Це не його, це наше. І тому так приємно почути щось таке. А ще вона вибачилась українською. Я ж в свою чергу ще раз пошкодував, що поскандалив. Яка різниця яка вона за вдачею, але ж вона українка. З села чи просто десь з Заходу.
Робота наша в безлюдному місці і тому дивно було побачити групку напідпитку. Там і немає де випити - заправка та траса. Там немає де жити - покинута місцина, промисловий район. Іду далі - п'ють, та й п'ють, чого їх боятися. Щось ніби наспівують. А потім розрізняю слова - про калину, яку козак не довіз та кинув. Я не подумав тоді саме так, але зараз я скажу коротко і ємко, без жодного непрямого значення. Наші. І вже сміливіше. Якщо співають українською, то можна не боятися. (Саме так було сказано в колонці на останій сторінці якось в "ГПУ", але щось таке підспідомо я й сам відчував - лише не вигадав так сказати). Хтось скаже, що наївно - хай.
днів до повного і так схотілось зробити перший вдалий нічни знімок. Щоб природа та місяць - як на картинах буває
(фотоапарат у мене не такий вже й поганенький і хоч ручного режиму немає але тривала витримка є ніби. Вийшло б
далеко від професійного, але просто хочеться закріпити в пам'яті саме так як я це бачив). А ще б до тої картини
звук додати. Це біля траси і вночі фури швендяють, але варто кількасекундної паузи і можна на покинутому кутку
мертвого села почути гудіння цвіркунів чи то цикад. Саме гудіння (гул), а не цвіркання, бо комах (?) було так
багато, що звуки зливались і це було схоже на гул бджіл біля бузку, що на горі, вище дамби, чи навколо квітучої
липи, гілка якої лягала на дах сараю, і тому можна було сидячи на його шифері рвати цвіт липи. А ще доставати
шовковиці - найбільші на кутку. Нема ні липи вже, ні шовковиці... Але все одно настрій кращий став. Для повного
щастя не вистачало лише кавуна. На роботі боло спекотну, вода не втамувала спрагу, та і яка ж вона противна та
бутильована вода. Намішаєш холодної та гарячої, щоб не так противо і просто додаєш організму універсального
розчинника та учасника біохімічних процесів, не п'єш.
Не п'єш і різні солонкі мішанини Е-продуктів. Труїшся непомітно. Справді п'єш квас, сироватку... А тепер я хотів
кавун, як найсмачнішу воду. Позаминулого року в цю пору року по дорозі з роботи в кінці літа цілодобово продавали
кавуни та подібне. Я вже уявив кабасика на кіл 5-7, уявив як майже без зусиль репне від надрізу його шкірка і як
я "вдую" за раз добру половину. Аж тут така халепа.
Кожен з тижнів у мене має своє призначення. Треба десь дістати пресу, тому й їжджу до міста відразу після роботи. Ось щойно сказав собі, що завтра я нікуди не їду, хочу спати, але зовсім забувся про ту саму пресу. Можна відмовитися від інших цілей вилазки, але читати щось треба, бо зовсім можна загнутися. Просто таки "поталанило" потрапити на такий процес на роботі, що просто знищує морально, та й фізично - теж не заввиграшки. Рятуюсь тільки паузами на читання - секунд по десять, але як ще підігнати стрілки годинники. За якийсь час може приловчуся - людина така холера, що до всього звикає.
Часом якесь просто таки пофігістичне ставлення до проблем. Знаю, що все вирішиться в будь-якому разі - потрібно лише знайти саме тей варіант.
Допомагав сестрі з її практичною роботою у ВУЗ. Знав, що за два дні їй здавати, знав, що тоді нарешті відпочину від тієї гонитви Києвом. Знав, що щось маю зробити, бо інакше нема кому. І на роботу два дні не ходив - буде мені за це, і дві ночі так і спав на стільці за компом. Про очі вже не кажу. Вони так просили Віаль, що мамко моя...
Зробив це завдання, мимохіть мусив ще й печатку оформляти. Воно ніби для ФОП і не потрібно, але потрібно ж було щось відтиснути в сестриному щоденнику про практику.
Минуло, гадав, що відпочину і вже націлився нарешті на кілька місяців плідної праці - сайт пора вже починати, з фотками з фестів розібратися, а ще кілька розпочатих проектів аж мекають.
А тут мене порадували новинами про мій потенційний переїзд. Ззовні спокійним був, але в мікроступор упав. Надто це не доречі саме зараз. Воно ніби навмисне вибирають час найбільшої скрути. Якраз два роки тому була схожа ситуація. Щоб знайти нове житло, потрібно були гроші та робота, а гроші тільки на роботі та при гарантованому житлі, ну й роботу можна було шукати лише маючи відповідний тил - житло-гроші. Таке ось замкнене коло. Так би хотілось, аби й цього разу залишили мене таки на місці. ось через це питаннячко і засмутився трохи.
Але відразу прорахував найгірші варіанти, змирився (а куди дінешся) та й почав діяти, аби хоч трохи краще зробити.
14:30 17/07/08
А може варто смертну кару повернути? Ні я добре продумав і я сам завжди вважав, що краще хай відсидить багато років, але гарантовано не буде помилки.
Але те, що таким людям не варто бути в суспільстві - однозначно. Зачинщинку - точно.
Аргумент - були нетверезі навіть не беру до уваги. Це навпаки додаткова провина. Ніхто їх не заливав. І на суспільство не потрібно кивати.
Єдина, хто має право простити - та молода жінка.
18:24 16/07/08
Як то кажуть - і привидиться ж таке. А ще - і про що він тільки думає. Зійшов опівночі з автобуса. Хороше, морозно, небо гарне. Ухопився за якусь думку і давай розкручувати. Про Веб.Архів.Орг згадав. Це ж там і мої коментарі можуть затесатися. Така швидко плинна річка як інтернет та все ж таки десь шуршить дисками у величезній залі вінчестер на якому пару міліметрів площі зайняли мої думки. Все плинне, але це вже здається ледь не висіченим на камені. А скільки ж того намарав за кілька років на чужих хардах. І взагалі нет - дивовижний тим що там майже все є і майже задаремно. Вдуматися варто лише в цей факт. Ти тільки запитай і все тобі буде, а платою хіба маєш не дивитися на їх рекламу. Скажи комусь, раніше, що таке буде можливе (якщо відкинути ідею комунізму звісно)
А почав власне цю тему з іншого. Замислитися - зараз навколо мене в усих напрямках, на різних висотах пролітають чужі думки та розмови, інша цікава інформація. За кіношним штампом відразу ніби чуєш гудіння багатьох голосів, і час від часу один трошки голосніше - щоб всі чули саме цю думку.
Розповісти, що я таке мізкую, йдучи собі з роботи - ніхто не повірить, що я не нюхаю і не курю...
23:10 18/01/09
Пів першої ночі, швиденько перехопив на кухні і бігом до компа, аби ще щось перед сном зробити. Зібрав купу паперів (така вже звичка - і під час їжі щось читати, щось записувати. Оперативка в мозку в мене маленька і тому мушу відразу занотовувати, аби не втратити якусь думку.
Десяток списаних аркушів... Згадав скільки їх ще лежить таких. Раніше це були різноформатні листочки з зошитів, кавалки довільної макалатури чи навіть шматки якоїсь тари - що під руку траплялось в потрібну мить. Останні роки - лише А4. Якщо це десь на роботі чи в транспорті бува, то кожен зігнутий вчетверо, а інакше просто аркуші густо помережені різними кольорами. Якщо це не просто намітки для ЖЖ чи щоденника, то часом якісь малюнки, схеми. Купа ідей що затримались на папері. Малювати зараз не часто доводиться, але мені вистачить і того що назбирав у молодшому віці. Аби лише часу вистачило. Навіть якщо нічого нового не придумувати, то досить лише опрацювати те, що маю наразі.
"Терабайти" - не лише для красного слівця. Зо дві сотні дисків з відео. До трільйона байт набереться. Передачі, фільми - скільки ж там тисяч годин буде?
Неліричне завершення. Там переважно українською мовою і багато що аж мекає бути викладеним в контакт. Може хто скинеться на терабайтний вінчестер, аби можна було все те довести до тями. А якщо арендувати сервер приміром на Волі, вкласти в нього такий хард і дистанційно потім скидати туда відео. Це ж буде швидше - ?
Завжди кажи так. Хоч фільм і комедійний, але дещо в ньому заставляє замислитися. Навіть не сам принцим - кажи життю так, а те, що все може знадобитися. В житті реально так буває. Принаймні у мене. Чи може я лише на те звертаю увагу.
Виходжу з "Комоду", якийсь чоловік крокує назустріч, щось говорить своїм друзям. Ще не почув, не проговорив в мозку для себе їх, ще не зрозумів змісту сказаного. А вже впізнав специфічну вимову. Чехи. Ось так. Я там був, я розумію мову і ось пройшов цей незнайомець, щось говорив приятелям про жувачку, ніхто з оточуючих не втямив нічого, а я ніби підслухав, згадав минуле і посміхнувся. Нічого не минає надаремно...
Їхав у метро і випадково підслухав розмову. Дівчина говорила майже чисто українською, щось доводила. Казала, що вони ночують на вулиці. Закінчила "всьоравно, це моя ідея я за свої гроші але зроблю притулок для тварин"
Я чув, що бувають, люди в хорошому розумінні слова схиблені на чомусь. ле виявляється, що їх ще й в реальності можна побачити. Це таке саме рідкісне явище як дівчата, що читають "УМ", але чудово, що є таке в світі.
А ще мені не банально прокоментили в 128 пості і я вірю, що все буде гаразд. Криза лише в наших головах.
Ось тільки так не вистачає тут української мови. Щось такого львівського, тернопільського, вінницького...
Прочитав з екрана пару коротких слів - кільканадцять літер і впевненість зникла. Може краще вже як тоді - три слова ніби обухом і все...
Зайшов до старих знайомих на роботу - відвідати, поговорити. Часом буває проганяють напівжартома, але варто змовкнути на якийсь час і вже кажуть - "ну розповідай". Не тільки від них доводиться таке чути. Й інші кажуть і деколи я продовжую "... как кораблі бороздят простори Большого театра..." Я й сам люблю виговоритися, але не так - від балди, а потрібно дати якусь тему для початку. Ніби затравку внести в перенасичений розчин гіпосульфіту натрію. Він відразу кристалізується. І тепла виділиться чимало. Так і я, а екзотермічне тепло - то гарний настрій, що буває після такої розмови.
Ось і тепер натрапив у
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
ruda_ganna на пост про мрію. Давненько хотів щось таке написати, а тепер знаю вже що потрібно. Використаю як затравку.Авторку посту прошу нічого не брати до уваги, все - лише мої думки.
Мрія чи ідея-фікс. Чомусь не хочеться вживати слово мрія. Чи то воно надто "затаскане" чи надто ідеалізоване - не знаю, але боязно якось до нього підійти.
Мрія - щось таке єдине, головна мета всього життя. Не просто якийсь "процес" - жити достойно, приносити користь чи банальне - купити шубу, а саме щось досконале. Щось після якого можна й не жити, або принаймні вже більше нічого не прагнути (щось на кшталт "Побачити Париж та померти"). Бо інакше виходить, що то була не мрія.
Мабуть мрія, це щось таке, що не залежить від тебе, що не можеш реалізувати сам, але дуже хочеться. Що не мрія тоді, то стає просто прагненням, бажанням. Ось наприклад, я б хотів побувати на орбіті, на Місяць злітати. Хто скаже, що це в наш вік неможливо?
А разом з тим мрія - просте родинне життя</lj>
Випив дві цитрамонки і відпустило. Життя триває далі. Але я вже сам підсунув собі нову проблемку. Таке враження, що часом вони самі знаходять мене і часом дивуюсь навіть, що якась халепа трапилася не зі мною, а з кимось іншим.
В дитинстві ми з сестрою часто переводили стрілки один на одного - "А це не я" або "чого я?". Докоряли мені звісно цим як старшому і як хлопцеві. В підлітковому віці ще й батько часто звинувачував мене в егоїзмі. В армії все також зводилось до принципу "звинуватити можеш лише себе" чи ж іншими словами "не настучи".
Отож я ніби встановив собі блок на те все. Попри все намагаюсь навіть самому собі не казати "А чого..." (чому я так вкалую, а все рухається так повільно, чому життя таке несправедливе і час такий несамовитий). Просто так можна довести себе й до гастриту чи язви. Або й раку.
Радію з того що маю, бо інший й того може не мати. Бачив передачу про жертви дітей для родини. Тринадцятилітній хлопець йде працювати в срібну шахту, аби заробити грошей. В них там в глибині стоїть свій божок, якому вони моляться. Щоб не збожеволіти ці хлопці постійно жують листя коки. Молиться тей хлопець свому богу і сльози на замурзаному обличчі. Грудка від того в горлі і сльози душать. Тей хлопчина помре в 45 від силікозу. Яке я тоді маю право на щось скаржитися.
і якось все похололо.
Я ніколи не скажу, що то була наша територія, ми були там окупантами, але так би хотілось відвідати ті місця знову. Ось навіть Чорнобиль залишився бути і буде таким ще не одну сотню літ. А мені нема вже куди прийти і лише в думках я пригадую, що де було.
Просто там пройшла більша частина мого вже свідомого, але попри те радісного дитинства.
Сумую - більше нічого не можу сказати. Тепер залишається розшуковувати "односельчан" та однокласників. Обмінюватися фото.
Почав шукати серед жителів містечка і натрапив на кілька знайомих прізвищ та імен. Це було як в Амелі з Бредото. Хотілось плакати з радості. Знайшов однокласника і живе навіть в Києві, але боязно якось дзвонити.
Знаходжу все нові фотки в неті і якось дивно якими маленькими виявляються знайомі до болю будинки, школа...
227_Їхав у клуб, і саме посипав сніг. Стою, дивлюся на нього проти світла ліхтаря і якийсь такий спокій настав на душі. Таке умиротворення і ще прямо до щему захотілось жити довго-довго...
Зайшов знову на сайт Альштедту. Їх взагалі пару штук є. Але цього разу я побачив не помічені тоді фото. Ще там були спіски учнів. Я подивився випуск 97-го і просто подих перехопило. Я побачив такі знайомі імена та прізвища. Як же ж порозкидало нас життя. Бачу, що хтось залишився мабуть в Німеччині. В принципі не розумію як таке могло бути після об'єднання Німеччини.
Я не сильно запам'ятав однокласників, не багатьох, але досить було побачити кілька фоток. Це просто неможливо передати словами. А ще як побачив фотки різних раритетів тих часів. Деякі і в нашій родині є. І наклейки з трояндами, і листівки з кицьками і альбом в оксамиті.
Так багато хотів про все це сказати, але емоції все небарвили.
НР звісно кращий тим, що можна будь коли отримати нові сопла з новим картриджем. Я наприклад попалив Кенон, промивкою від Епсона, яка на колір як червоне чорнило. Жодні прочистки нічого не дали. Принтер не дуже підходив навіть для тексту.
Але в НР бісить його настирливість з заміною чорнил. Ну не по кишені мені користуватися їх картриджами. Є чудова українська фірма, що наколотить чорнило для будь-якого апарата по 20 наших за банку.
А ще в них немає можливості обнулити рівень чорнил. Ще довго формується черга друку. Ну й саме неприємне. Застряв папір, перезавантажив, тепер показує пустими обидва картриджі (а кольоровий я ще не чіпав і тільки трохи надрукував). Видалення принтера нічого не дало. Мабуть і перевстановленя ОС не поможе, хіба якщо начисто. Добре що хоч на нього у мене є гарантія. А то наприклад у мене заглючив фотоапарат, і хоч були всі документи та тара, але загубив чека. Тому ремонтував своїм коштом. Ну а картку для нього встиг угробити до того, що варто її вставити в апарат і він перестає робити.
Ось такий веселенький новий рік.
Це все нагадує одну історію. Я схожий на працівників офісу, що бачать ПК як чорну скриньку - бачать що на вході та виході, але не розуміють що всередині. Можуть при завантажені вилітати якісь вікна, щось не працювати. "Нічого не чіпай, все добре працює, ну й що що треба зробити якісь зайві зусилля". Я таке засуджував, а тепер через цейтнот просто не можу дозволити собі копирсатися.
224_ Терпіння просто часом не вистачає. Вирішив зробити собі принаймні мобільний інтернет, але ж стільки перепон виникло. Я тривалий час користувався стареньким Нокія, з чорно-зеленим екраном. Навіщо щось більше, коли у мене є окремий пристойний цифровик, МП-3 плеєр? Не маю бажання переплачувати за те що не надто важливо. А тут хоч не хоч, а довелося переходити на трохи новішу техніку. ПК я більш-менш володію (на рівні користувача), та тут більше мороки. Та до того ж вибрав Сіменс. Може для когось це й краща система, але я звик до інших підходів і тепер бісить, що звичні речі працюють зовсім незвично.
Наприклад ніяк не розберуся з такою простою річчю як телефонна книга. Там ще й від попереднього власника залишилось півсотні телефонів. До своїх же не доберуся. На мому старому просто не було внутрішньої пам'яті і все на картці, а тут все намішано.
Та це все дурниця порівняно з налаштуванням інтернету. Дата кабель не ставав під драйверами з диску. Там виявляється були якісь ліві. Телефон АХ72, на кабелі листочок на квадратний сантиметр, де стоїть А60, а я звик до цифр в Нокія, без всяких літер. 3110, 3330, 5110...
В мережі надибав на якісь, але там були під певний чіп. То я підколупнув кришку на коробочці кабеля і прочитав назву чіпа. Під нього був драйвер. Потім шукав інформацію про послугу в неті, та налаштування в салоні.
Я його ставлю, а воно не стає. В телефоні напхана купа профілів, а потрібного немає. Не відкривалось ні вікно модеми ні вікно Створення нового з'єднання. Ввімкнув усі можливі служби, де бодай була згадка про локалку чи інтернет. Раніше я все повимикав, бо непотрібне було.
Телефон не хотів відсилати замовлення на послугу. Так і пише "Ні зроблено". Гроші не зняло (20 грн), але неймовірним чином при не налаштованих "Модемах" та "Створенні..." все таки потрапив я в нет, на хвильку. Лише на першу сторінку, а далі браузер уже нічого не бачив.
Наступного дня я знайшов службу, якої не вистачало і ніби все зрушило, але просунувся лише на сторінку. Проходили лише адреси записані вручну. Після моєї ж ЖЖ сторінки система взагалі вилетіла. Дзвонив на Лайф. Що бісить в їхній консультації, що не можна вибрати літеру, поки не прослухаєш усі варіанти. Хвилин 15 треба добиратися навіть до вже відомого розділу.
В службі допомогли частково, але ще є проблемка. Треба переставляти ОС, а тоді знову пробувати.
Після всих цих намагань я почав думати про "телефонний" нет. Якщо вже й дома в нас є "ОГО", то чом би й тут не було. Ось тому й питання до всих:
Є два спарених телефони. Чи можна підключити до одного з них "ОГО", щоб інтернет та телефон не заважали один одному. Настільки я розумію "ОГО" - асиметричний IDSL? Здається цей формат дозволяє бути разом нету та телефону. Дуже потрібні поради від тих хто вже користувався такою комбінацією. Як там з оплатою. Певна ставка? - якісь документи платіжні приходять, аби я показати їх господині будинку?
Тепер я знаю, чому я так рідко хворію і не пам'ятаю, що таке ангіна. В лекції згадувались так звані тони. Найвищий - щось подібне до "натхнення". Лектор сказала:"Тут не буває насморка". Нежить нежиттєм, (три з чотирьох місць роботи були з дрібним, агресивним пилом і на одну з них я повернувся) але справді епогано почуваюсь, а чорні смуги у мене бувають хіба що сірого кольору. Дивно, що можна знаходити цікавого, перебуваючи на межі фолу не перший рік. Маючи незначні на їх думку досягнення, без стимуляторів чи інших засобів, що допомагають "оттянуться". Сам.
Допомагало або кохання, або цікава робота. В крайньому випадку нудну працю зробити цікавою. "Лимонад з лимону".
Хай все те кохання в минулому, але воно ж тримало мене на плаву коли було особливо тяжко. А минало воно-забувався в роботі. Тяжкій фізичній роботі. "жити у відсіку сьогоднішнього дня". Треба це зрозуміти і тільки тоді це дасть результати.
І ось знову хоч і сидяча, але досить висажлива робота. Вона допомагає творити. Поясню.
Колись в "ЮТ" прочитав замітку про зв'язок фізичних навантажень та розумової активності. Провірив на собі і взяв до відома. Я в якійсь мірі прагматик. Я знаю про силу віри, про потребу чітко бачити уже як факт свою мету. Пристосовую будь що, що б могло переконати, що все буде добре. Доведено, що для успіху потрібна суміш віри та скепсису, аби вірити, але не сліпо і пережити поразку.
Наприклад, доведено, що зелений позитивно впливає на розумову здатність - тема всих моїх Віндовс: "Ялинка".
В дитинстві мати казала, що юшка корисна для розуму, бо там фосфор. Чи в фосфорі справа, чи в омега-3, а може в ефекті плацебо, але в принципі не дураком виріс (IQ кілька років тому 138. До Ш.Стоун не дотягую, але більше 100 - уже добре)
Пишу правою, але ряд робіт роблю лівою, чи добре обома, де потрібне обертання чи рух по колу, то часто це роблю навпаки ніж інші. В дитинстві хотів перевчитися на лівшу. Стріяю з лівого плеча, бо маю ліве "ведуче" око.
Колись мати гадала і про мене сказали, щось подібне до "знаменитим не буде (?подібно до естрадних зірок?), але буде успішним. Ось таке розпливчате формулювання. Я не перепитував. Я скептик, але залишаю для себе таку рятувальну фразу "Але якось же воно має пояснюватися" (це щодо долі, призначення). Ось тому всі такі речі я можу переносити на себе і це працюватиме.
Але я хотів спочатку сказати зовсім не про це. Просто інтенсивна робота підганяє мислення. Особливо в нічну зміну. Можна відвіліктися в думках від роботи і обмірковувати якусь ідею. Відірвешся на хвильку, аби занотувати хоч тезами і знову - працювати. Часом так "накриває", що пару А4-аркуша списую за зміну.
Від надлишку болю почуття притупляться і вже не надто реагуємо на кількість жертв. Ось наприклад Голодомор чи війна. Жертви йдуть на мільйони і вже й забуваєш про окремі долі. А коли глянеш з погляду сучасності, то аж моторошно стає. Кліп про УПА та д/ф "Таємниця Лисої гори". Спробував уявити себе в обох випадках. Як би повів себе в тій ситуації. Все таки як добре, що вони не знали своєї долі. Могло б усе скластися добре, а могло...
...відступати два роки, потім так само довго йти вперед до Перемоги. Тебе б могли убити сотні раз на цьому шляху. А міг вижити та попри те потрапити в табори. Якщо ж і цього минув, то чекало тяжке життя і зневага в кінці нього. Або...
...все життя віддати за свою країну - воювати і вмерти чи потрапити в гулаг. Померти там чи вижити, але й тоді все життя ховати в собі таємницю. Дожити до Незалежності, та й тоді не бути визнаним.
Яку долю обрав , коли міг би обрати, але знав усе те, що зараз? Часом в sci-fi обігрується такий сюжет: людина залишається випадково не в свому часі. Приміряв на себе не раз таку роль. Який би час та місце обрав? Ким би хотів стати? А якби не мав вибору? А ще якби не запам'ятав про себе теперішнього? Ніби лотерея. Ти вибираєш епоху і країну, а далі все випадково. Куди б я подався? Де шанс пристойно прожити? Гідно прожити?
Перебирав набрані з клубу пісні. Слухав, що варто залишити, а що викинути, щоб звільнити дефіцитне місце. Вінігрет з різних стилів. Слухав щось реперське і почув щось таке, що викликало реакцію десь глибоко в мозку. Не пам'ятаю що, але воно, це щось, потягло за собою якийсь давній та приємний спогад. Хотів відразу записати, але спогад був такий слабкий як туман і за кілька секунд розтанув.
Я заздрю йому, тодішньому, бо йому буде легше, а він заздритиме моєму вікові, моєму напору.
"Високий замок". Коли я служив в Армії, то вперше побачив це видання. Вдома читали традиційно "Сільські вісті", але ця газета не так вже й подобалась. Хіба що на останній тематичній сторінці знаходив щось цікаве для себе. З часом ця газета стала для мене дещо нудною. Я ще застав в свому житті радянські газети і "СВ" для мене форматом (в обох значеннях - наповненням та зовнішнім виглядом) нагадувала радянські "Труд" чи "Ізвєстія".
Проривом для мене був саме "Високий замок". Я навіть вирізав все цікаве і висилав додому в величезних конвертах. (А конверти ми робили з будь-якого паперу чи й просто вивертали навиворіть ті, що прийшли з дому. Клею теж бракувало і тому використовували переважно мило, а якось я навіть застосував жовту фарбу (саме "біркували" одяг. От чому таких очевидних речей не вистачало? Нитки купували чи слали нам з дому, а тим часом на складі бачив нитки в мішках)). Така вже у мене з дитинства жадоба була до інформації, які в доінтернетовські часи в селі не так просто задовольнити. Я пригадую, що навіть мріяв прочитати Тома Сойєра, але не траплявся.
Висилав ті конверти й другу, що саме вчився в столиці. Він дивувався мабуть так само як ті дядьки, що возили в Польщу на заробітки. Вони були земляками, тому можна було попросити привезти щось з дому при наступному приїзді. Вони дивувались навіщо мені в Польщі паяльник. Просто там стояли біля будинку кілька телевізорів і вільний після роботи час я проводив за розбиранням на деталі тих "пенсіонерів". Цікавий був сам процес, та й електронікою я тоді цікавився. Взагалі методично щось розбирати чи руйнувати так само цікаво як і будувати.
Шкода що ті конверти десь стратилися. Було б цікаво побачити зараз, через 10 років. Це було так само цікаво як знайти кілька книг з дитинства, які я вже гадав втраченими, а потім знайшов на горищі, в кріслі яке так і не розпакували після переїзду.
Форматом лише "Замок" підходив для того щоб робити величезні паперові капелюхи.
Дома я звісно не міг побачити цю газету та й у Києві не відразу натрапив. Просто трапилась людина яка ще більше вплинула на мої погляди і я почав скуповувати всю українську пресу. Випадково натрапив на "ГПУ" і вона стала моєю повсякденною. Радів, що вона так швидко набирає популярність.
А "Замок" мене цього разу розчарував. Надто багато реклами та ще й переважно регіональної. Ну хіба мене у може цікавити якась будівельна фірма зі Львову. Та в мене Черкаси під боком. І район не відстає. Маєм і там свій мініаналог "Епіцентра".
"ГПУ" ж робили дуже правильно і їхня популярність виправдана. Врешті решт прийшла черга посунутися українським росіянам. Це різні факти, сьогодні. Не знаю може й 2000 має великий тираж та подібні, але чую переважно про ці дві. (Комсомолку не беру до уваги, бо то просто клон російської).
Минулого року я робив на будівництві в іншому кінці міста і доводилось годину-півтори їхати. Мав досить часу на читання. Тому почав перевіряти всі доступні видання. "Україна молода", "Літературна". До традиційної "УГ+" додалась "За українську україну", "Персонал", "Нація та держава", "Народна". Розчарувала якась одна з мініатюрним накладом. Навіть не через жахливу верстку. Таке враження, що люди не бачили в очі ні ПК чи ПейджМейкера чи Кварка. Ну чому я, який ще три роки тому про ПК знав лише з теорії, без зайвої скромності зміг зробити пристойну газету, а вони десяток років видають щось на рівні "Іскри". Це не придирки. Було реально видно, що макет газети зроблений з шматків плівки. Та навіть коли був ходовим високий друк (а не офсет) газети краще виглядали (з точки зору верстки).
Я надаю певну фору виданням українською. Якщо російське повинне бути винятковим, то українському досить бути. Перше повинне завоювати мене, іншому досить не розчарувати. Кількість видань обмежується фінансами та спроможністю прочитати за вільний час. Після роботи - то вже "не вільний час". Вільний це поки не маю доступу до ПК - по дорозі на роботу, обідня перерва.
З російських я читаю лише ПК видання та "Популярну механіку" і радо би читав такі рідною, але ж не існує.
Отож купив номер тієї газетки, другий і раптом розумію, що мене "взули". Я чомусь гадав, що неукраїнські погляди не можуть подаватися рідною мовою, але так було. Не купую більше і назву забув. Разом з тим з розумінням ставлюся до двомовних видань, якщо вони виражено проукраїнські, бо дуже вже важко донести на Схід потрібні думки українською мовою. Потрібно спочатку полюбити Україну, а тоді можна заставити себе полюбити мову. Прогрес є. Просто нам хочеться щоб все було набагато швидше.
Радий, що чи не щомісяця з'являються нові україномовні глянцеві видання аналогічні "Кореспонденту". Новинар, Тиждень тощо. Але одна малотиражна газета по впливу на свідомість перекриває розкручене глянцеве, що має тираж не більше 30-50 тисяч.
Глянц часто потребує сенсаційності, дещицю бульварності. Вони копіюють одна одну, а політика в них набридливий має смак. Малотиражки ж якось ближче до народу. Наприклад та сама "Народна", газета в якій завше є пару дуже цікавих статей. Та й тижневики завжди більш насичні ніж щоденні. Ось наприклад тижневий "Експрес" просто під зав'язку наповнений цікавим. Не знаю як там з з щоденним варіантом - немає в наших кіосках такого. Але півмільйонний наклад говорить про його популярність.
З МАУПівських видань порекомендував би лише "Українську газету+"(хоч сам читаю всі), і коли сприймете її, можна пробувати інші. Мені вони відкрили очі багато на що. Часом прочитати - це ніби стати ногою несподівано на цвях. Була у мене така історія. Відробив 12 годин, ніч в інтернеті і знову 12 годин. Був сонний і став на дошку з цвяхом, яким пробив і черевик і ногу. Ніби під холодний душ потрапив. Ось так часом впливає на мене "УГ+". Попри всі негаразди, про які йде мова, заставляє зібратися з силами і йти далі вперед.
Віднедавна "УМ" переважила для мене авторитетом "ГПУ". Остання має більш нейтральну позицію. Просто гарна щоденна газета, а "УМ" більш політизована, більше цікавого по історії України, більше про українське в книгах, кіно, культурі. Дуже прикро навіть, що наклад лише біля 200 тисяч. Трохи важча для читання.
Погода зараз дуже спекотна, тому після напруженого дня єдине бажання – пити. Вода якась нетривка і тому рятує кавун. Але не можна зробити чогось, щоб не отримати поради. Один чоловік вирішив мені довести, що їсти кавуни потрібно в серпні. Ну що ж хай чекає, але може прогавити, бо через цьогорічну погоду, кавуни почали рано плодоносити і в серпні вони вже будуть відходити. Він ще почав мені розповідати, що скрізь хімія і ті ж кавуни кроплять щотри дні, а помідори взягалі не можна їсти. Я зрадив своїм принципам і не встряв в суперечку. Інакше б я розповів би і про ту саму селітру в колбасах (нітрат) і в кетчупах також помідорів досить і відбирають туди найкращі томати лише на словах в рекламі. Він знає як ростуть кавуни, а я бачив як курка стає гріль, але ж я не стану йому псувати апетит. Я переконаний, що часом налаштування важливіше за саму їжу.
Чому я маю слухати що і хто коли робить? Що не маю власної голови на в'язах?Ну а чисті продукти будуть з наступного року. Закінчу справи в Києві – і додому.
Вівторок середа – нічого особливого, та й з газет лише ГПУ.
Четверг – уже перевалило на вихідну частину тижня. Цього дня і вже більше преси і в четвер-п'ятницю купую майже десяток видань. А ще нарешті діждався третього сезону "Акул бізнесу". Місяці на 2 матиму що дивитися. Аби тепер ще й записати усі. На перші та другі акули я намагався потрапити, а цього разу не робив і спроби. Так, мені відмовили на других, але якби й була можливість то не приймав би участь.
На перші прагнув потрапити за будь-яку ціну. В другому кастингу приймав участь, але в процесі зрозумів, що це мені не потрібно і навіть передбачав, що в разі участі вилечу, бо надто вже умови зажерливі поставлю акулам. На щастя мені відмовили – я надто невпевнено цього разу поводився на кастингу.
Не сподобалось мені, що акули часом такі зажерливі. Я чомусь уявляв, що шоу має певну соціальну спрямованість – тобто дає реальні шанси, а це просто потреба заробити ще більше. Інакше б шоу виходило частіше (випусків 20 на рік – малувато)та й більше б грошей та учасників було задіяно. На кастингу казали, що шоу дороге в створені – дурниця. Канал витрачає лише на кастинг, зйомки. Решта грошей – акул. Близько 30 млн за рік на п'ятьох – не надто солідно.
Кажуть: позичають чужі гроші – на певний час, а віддають свої – назавжди. Це дуже підходить для цього шоу. Одна справа коли люди хочуть для бізнесу сотні тисяч доларів, а пропонують лише ідею, що навіть не є їх винаходом. А інша – коли на майже сформований бізнес потрібна якась дещиця, а тобі за це віддадуть пару десятків %.
Ось тому я й свідомо працюю над всим сам. Не вистачає власне не грошей, а часу. Потрібно з півроку часу, для повноцінною роботою над газетою та всима суміжними проектами. Але час – це гроші, хоч тут і мається на увазі інше. Тому й працюю.
П'ятниця. По можливості після роботи – в клуб, щоб відповісти на понедільну пошту, написати в жж чи змінити щось, щоб в неділю бачити зсіни. Цікава передача – Свобода слова, хоч і без Шустера.
Субота. Може бути довгий день і тоді ледве встигаю гайнути на хату і як приїзджаю в клуб, то всі улюблені місця зайняті. За таким компом все вже налаштване під мене. Там стоїть український ТК, де в улюблених папках вже є потрібне. Качалка. Руслат (мандрує зі мною ще з 98-х вікон) та інші дрібнички, що дозволяють економити час. Бісить коли навіть на "моїх" машинах хтось починає наводити лад. Доводиться носити на флешці комплект необхідних прог.
Ніч, а потім якесь українське кіно зранку в кінотеатрі. Опівдні приплентуюсь мертвий ( на сеансі Трансформерів заснув в кінці від утоми) і сплю 20-24 години. А далі починається новий цикл.
215_Дозволю собі трохи "поплакатися". Темп життя просто навіжений і немає перерви ні на хвилю. Я знаю, що це погано, але сам привчив себе не сидіти без роботи ні хвилі. Одна моя вчителька казала, що якщо якусь роботу робити два тижні підряд, то це входить у звичку. На мою думку цей процес зворотній. Так вже вийшло, що я запустив наприклад облік фінансів. Може це й смішно для когось, але вже не перший рік веду бухгалтерію в одній програмці та ще й в Екселі. Це вже стало звичкою і щоразу робити це навіть попри небажання – це добре дисциплінує.
А тепер ось зовсім відбився від рук і налагодити все можна лише дуже приблизно. Я то складав чеки з магазинів, але ж не скрізь їх дають. Крім того нещодавно їздив на бАтьківщину, а це збиває з ритму і потрібен час, щоб все пішло знову так само. Ну а саме суттєва причина – кількаразовий потоп. Роблять на квартирі ремонт – нарощують поверх. Дуже не до речі кілька разів пройшов дощ та злива і тимчасове накриття не завжди рятувало. Вода лилася зі стелі прямо на монітор та ПК і тільки дивом нічого не згоріло. Нашвидкуруч просушив та перетер диски, монітор, ПК, клавіатуру, мишку. Комп взагалі то запрацював, але клава залипала, а мишка взагалі не працювала. Ну а сама основна причина як в анекдоті про Наполеона була в тому, що залило лічильник і світло було тільки на кухні, де "чорна" розетка. В мене така ж була, але за кілька днів до цього її обрізали через встановлення нового лічильника.
За пару днів зробили світло, а комп просох. Ніби все мало б бути добре, бо дах вже був, але якось вночі зі стелі полилося. Ляпало на монітор. Підставив відра, завершив програми і вимкнув усе. За пару годин набігло пів відра води (а я як дурень чергував біля них до трьох ночі).
Тепер потрохи входжу в колію, але квітанції мої поплавали і тому доведеться підбивати фінанси лише приблизно. У мене на такий випадок є цікава стать витрат "десь ділось". Знаю, що витратив, але не пам'ятаю на що. Цього разу сюда скину кілька сотень.
Ось так і не доходять руки до фінансів, хоча це потрібно зробити щонайшвидше для "відновлення дисципліни". Але ж коли? Щодня залишається вільними лише з три години. Тому й простіше мені почати робити якусь іншу роботу ніж нарешті розгребти ці стайні.
Ліричний відступ. Колись мати працювала на прийомці молока в колгоспі. Я часом допомагав їй з бітонами. Напарниця матері працювала лаборантом. Якимось чином мати дізналась, що вона збирає різні цікавинки з газет і клеїть в загальний зошит. Розповіла мені про це. Я взагалі мав і маю прямо таки маніакальне ставлення до інформації. Подобається взнавати щось нове. Попросив почитати того зошита.
Було там дещо цікаве. Наприклад про розчарування від перемоги. Коли людина досягає мрії, то відчуває спустошення. Вже немає чого прагнути, не потрібно себе примушувати рухатися вперед. Були там і поради як уникнути того. Не потрібно ставити конкретну мету, вона повинна бути дещо розмитою, яку неможливо повністю досягти. Наприклад вдосконалювати знання англійської, замість вивчити англійську.
В мене ж планів як у Гітлера. Хочу побувати в космосі, а з реальнішого – побудувати підводного човна.
Ще одна фраза від якої "рве на частини"(це її слова)- "ініціатива наказуєма" – у бив би за неї.
А натомість досить стриманіших, але щиріших слів. І коли чуєш, подібне до сонечка від цікавої тобі людини, то це просто розброює.
Була така дівчина в мому житті. Вона була першою незнайомою людиною, що писала в листах до мене "Сашенька", а мені хололо приємно від тих слів. Просто невірилось, що це може бути не випадково. Щоправда вона ж написала одного разу "відчепись від мене". І знову не вірилось – ну невже вона могла так вчинити?Та нехай, про те намагаюсь не згадувати – бо колись називала мене Сашенька.
